З чого починається Батьківщина?

На це питання, не задумуючись, кожен, либонь, скаже: «З нашого краю, де народився, збивав босими ногами роси з однолітками, пастушкуючи чи ганяючи футбольний м'яч на вигоні, купаючись упродовж усіх літніх канікул у ставочку». У ньому теж викупували свої літа престарілі зморшкуваті сестриці-верби, з яких весело й без остраху пірналось нам у теплі обійми води.

Скільки стежок-доріг звідтоді протоптано, довгих і коротких — до школи, на перше побачення, через юність студентську й у солдатських погонах. Та найбажанішою, найдорожчою, найулюбленішою залишається дорога додому, до отчого порогу. Завжди святкове й святе, хвилююче до глибини душі — це повернення в рідне село чи містечко, на вулицю, де тебе, навіть уже з посивілими скронями, пізнають за успадкованими від батька ході, маминій кароокій усмішці.

Двічі щаслива людина, якщо вона, де народилася, там і приросла серцем і добрими справами до свого краю, до своїх земляків, які своєю мужністю, роботящими руками вписали в історію і наших Червоних Партизан не одну хвилюючу сторінку.

Ця історія пишеться й наразі. Пишеться непросто, не без карбів на серці й не без гордості за неї, нашу Вітчизну. Аж ніяк не применшу її, якщо скажу, що починається вона не на Банковій і не на Грушевського, не на дачах-палацах в заповідних урочищах, а з таких вулиць мого села, скромних, але ошатних селянських світлиць, подвір'їв, звідки, щоправда, все рідше чути мукання корівок, голоси іншої домашньої худоби та птаства.

Чи повернеться добробут до мого села, до сотень, тисяч сіл, висілочків, містечок? Як це буде швидко? Риторичне питання, на яке важко відповісти, бо вибудовуючи нову державу, повертаючи її із спотвореної історії, ми знову збиваємось на манівці, на яких зачасту губиться головне — турбота про просту людину, її добробут, соціальний розвиток села. Йому вкотре доводиться підніматися з колін, у поступі до себе в минулому часі. Тоді не на словах, а в діях був популярний девіз: «Якщо не ми, то хто?» У помислах і вчинках ним жили славні червонопартизанці М. Й. Балинець, Г. Я. Ілляш, М. Ф. Кожухівський, І. М. Балинець, багато інших, які ще топчуть ряст земний, їх естафету продовжують представники нинішнього покоління. Прикладів немало, за якими мої земляки скромно, не афішуючи, роблять свої звичні буденні справи.

Читайте також: Українське село, випробування на міцність

Скажімо, керівництво нашого «Агрікор-холдингу» першими в районі уклало соціальну угоду з пайовиками, тож, крім прийнятної орендної плати сільчанам громади, має кошти й на свій розвиток. Володимир Закалюжний, який очолює місцеве господарство, не обходить увагою гуманітарні заклади села, в усіх сільських проблемах все відчутніша його підтримка, активна позиція патріота свого села.

Не осторонь них сільські підприємці, депутати місцевих рад Руслан Скрипець, Валерій Кириченко, Володимир Матюха, Галина Товстуха, Володимир і Тетяна Ляшки, Володимир Вовкогон, інші.

Сільській раді нинішнього скликання, її активу вдалося зробити немало добрих справ для села, для людей. Вони на видноті, значною частиною уже розпочаті і в дорозі до людей. Сподіваюсь, що вибори 25 жовтня ще більше згуртують червонопартизанців, утвердять у помислах і вчинках на благо нашого краю, найкращого села, яке так і проситься думками у словах: «Село і серце відпочине, село на нашій Україні, неначе писанка село...» Чим більше таких сіл, тим заможнішою буде держава.

Микола ПАВЛЕНКО,
Червонопартизанський сільський голова.

00:00
1286
Загрузка...

Нет мнений

Гость